Творчі доробки

Світлана Тимошенко.
Зі щоденника бібліотекаря
Цією дорогою від зупинки «Хіммаш» до зупинки «Браїлки» я ходжу щодня на роботу. Так уже вийшло, що квартира і робота майже поруч – 20 хвилин . І мені це навіть подобається. Немає тієї нервової атмосфери, коли всім потрібно затиснутися в одну маршрутку, щоб встигнути на роботу в години-пік.
Щодня у нас трапляються нестандартні історії, які я занотовую до свого щоденника бібліотекаря. Моя бібліотека – це звичайна міська бібліотека сімейного типу.

***
Бібліотекарі нині у важкому становищі – нової літератури майже зовсім не отримуємо. Тому рекламуємо те, що маємо вже багато років.
А читачі як приходили, так і приходять до нас із одним запитом: «Дайте щось цікаве (гарне)». Цікаве – це поняття загальне, неточне. Тому я бреду у пошуках захоплюючої книги. Приношу Ремарка, Донцову, Смолл. І у відповідь чую:
- Ремарка всього перечитала.
- Донцову не люблю.
- Смолл – дуже дрібним шрифтом написана.
- І Роздобудько не візьму – українською мовою важко читати книги.
- А в цієї книги ось, немає початку, - говорить читачка, дивлячись на книжку Чейза.
- А ця  - дуже товста, - говорить про книгу Бенцоні «Флорентійка».
Я в розпачі. Мудрую, що ж іще запропонувати, і тут чую  несподівану репліку   читачки:
- Я у книгах, які прочитала, на титульній сторінці хрестик ставила. Ви пошукайте ще і принесіть ті, які не мають хрестика-відмітки.
- ???


***
У бібліотеці вже другу годину поспіль сидять дві дівчинки-третьокласниці. Читали журнали, потім сіли за комп’ютери. Тихі, спокійні, виховані, це новенькі читачки. Ще соромляться навіть щось запитати зайвий раз. І раптом до читальної зали «влітає» мама однієї з дівчат зі словами, адресованими доньці: «Що ти робиш тут, у бібліотеці? Чого ти сюди прийшла?». Тягне дитину від книг на вулицю, дає стусана. Ні доброго дня нам, ні до побачення! Ні слів, що чому не попередила, що підеш не додому, а в…
Прикро. Навряд чи ця дівчинка полюбить книги і навчання у майбутньому.

***
Сьогодні була екскурсія першокласників до бібліотеки. Відбулося знайомство з книгою. По закінченні заходу записуємо дітей до нашого закладу. Виписую формуляри, занотовую прізвище, ім’я, по батькові дитини, школу, рік народження. Далі – адресу, дані про батьків. Запитую:
- Ваня, а як звати твою маму, тата?
У відповідь почула: - А хто такий тато?

***
Записую нового читача до бібліотеки. Перевіряю прописку. Бажано, що наш район, бо братиме книги додому.
Відповідь була приголомшена:  - Не торкайте паспорт, я одружений!

***
Наша дійсність перемелює людину, як зерно, примушуючи її думати про будні, їжу, гроші. Дивлюся на більшість читачів – і розумію, що яхти, курорти, дорогі авто – це лише сміття, воно не для них. І навіть книгу купити не кожен зможе. А почитати безкоштовно ідуть. І стає легше – ми потрібні.



***
Біля бібліотеки клумби з квітами. Ми, бібліотекарі, вийшли вирвати бур’ян. Поряд проходять дві жіночки. Одна захоплено:
- Які квіти, яка краса!
Інша: - Ну і нащо ці цвіти посадили, з них вареників не навариш!

***
Під час запису до бібліотеки більшість читачів не хочуть говорити, де і ким працюють, в якій організації. Я пояснюю, що в мене є документ-формуляр і всі графи, які є в ньому, треба заповнити. Наприклад, місце роботи, освіта, адреса. Вчора одного читача допитувала як партизана. Сам лікар, а де працює, не говорить. Потім не витримав натиску і зізнався:
- Психіатр я, працюю у психлікарні. Вам щось потрібно?
- Поки що ні, але незабаром хтозна…
Мабуть, він так і не зрозумів, що не в особистих цілях запитувала про місце роботи.

***
Дивують інколи вчителі: програма у школі з української літератури постійно змінюється, ввійшли в нову програму такі твори авторів:
-         Хуха-Моховинка, В. Королів-Старий;
-         Пригоди чорного кота Лапченка…, І. Багмут;
-         Маленький горбань, С. Черкасенко;
-         Казка про Яян, Е. Андієвська.
Книги ці у нашій бібліотеці є лише в одному екземплярі. Діти проходять і ледве не плачуть: «Нам вчителька сказала, щоб у кожного на столі була книжка, бо буде двійка». Що це – боротьба з нечитанням чи прививання любові до книги? Чи просто заспокоєння своїх розперезаних амбіцій? (Ану знайдіть книги, яких немає, а я подивлюсь.)


***
Запросила подруга на майстер-клас до «Оріфлейму». Зібралося до 10 жінок різного віку. Поки сиділи, розповіли, хто ким працює. Одна молода дівчина виявилась безробітною. Підходить до мене:
- Візьміть мене до себе на роботу!
- Ви бібліотекар? -  запитую.
- Невже на бібліотекаря вчитися треба?
- ???
І тут пригадався анекдот. Оголошення в газеті: у велику фірму потрібен програміст. Знання комп’ютера заохочується.
То не дай Боже, щоб і бібліотекарями ставали випадкові люди, для яких знання літератури буде заохоченням.

***

До нас приходять люди різні за віком, за освітою, за своїми уподобаннями. Люди, які між книгою і телебаченням завжди обирають книгу. Адже книга-це кошик думок, що ніколи не буває зайвою ношею.





Один день із життя бібліотекаря


Романтика моєї роботи


Інколи задумуюсь:ким би я змогла стати, якби не стала бібліотекарем? Перукарем? Ні…Лікарем? Ні! Уколи, операції,чужий  біль - не для мене. Бухгалтером ? Також ні. Спілкування з цифрами не зможе замінити спілкування з книгою і читачем.


Доля подарувала мені професію бібліотекаря. І думати починаєш по-особливому, ще з студентських років. Вже не один рік працюю бібліотекарем. Бібліотека у нас – це велика сімя, тому що живемо ми дружно з нашими читачами, зустрічаємось кожного дня 1-2 рази на день. Вони діляться зі мною своїми проблемами у школі, з батьками, своїми успіхами на уроках і, звичайно,тим, що читають і що хочуть прочитати.

9-00 ( працюємо для відвідувачів з 10-00 до 18-00), а біля дверей уже зграйка змерзлих хлопчаків 7-8 класів із ранцями. Це ті, хто частенько не ходить до школи і вважає, що у бібліотеці цікавіше. Годину чекають. Залітають –і всім би за комп’ютери  сісти. Хлопців 7, а комп’ютерів 3, тож ранок розпочинаємо з вікторини,взятої з передачі «Дурнєв+1» (вдало допомагає бібліотекарю в екстрених випадках, адже самій складати питання не потрібно). Визначаю трьох найрозумніших, які сідають за комп’ютери, а інші сідають за книги; це ті, чиї відповіді мене здивували.

Адже для декого такі прості запитання виявилися, на жаль, дуже важкими. І тому на запитання :

- Як звали батька Тараса Григоровича Шевченка?- у відповідь чую:

- Не знаємо! Такого нас не вчили.

- А хто така Му-му?-знову йду у наступ.

- Та це ж українська письменниця.

- Та яка ж письменниця, це собачка.

- Так , собачка, - радію я –яка?

- Та, яка з Білкою і Стрілкою у космос полетіла.

-А хто такий Гітлер?

-Ну ,це український гетьман.

Я в розпачі. Дорослі відвідувачі читальної зали сміються. Хто ж винен у тому? Батьки? Школа? Чи ми бібліотекарі?

Підсовую енциклопедії – хай трудяться, щось цікаве обов’язково прочитають. А мені потрібно підготуватись до бібліотечного уроку у 5 класі. Беру журнали «Шкільна бібліотека», «Позакласний час». Не встигла і план собі скласти,як  телефонний дзвінок. Піднімаю слухавку

-Це ви бібліотекар читальної зали?

-Так, я.

-А у вас є прислівя і приказки про родину, сімю, батька, матір?

-Так. Є.

-Ну тоді відкрийте книгу і прочитайте мені.

-А ви приходьте, і я вам дам книгу, а ви погортаєте її разом зі своєю дитиною,- намагаюсь пояснити молодій мамі. – До речі , послуг  по телефону ми не надаємо, а чекаємо всіх у  бібліотеці. Але слухавку вже поклали.

Можливо, справді потрібна послуга : «Книга – телефоном». То й батьки телефонуватимуть частіше ( вірш продиктувати чи рішення задачі сказати – з книги ГДЗ). Бібліотекарі завжди готові прийти на допомогу. Проте і без цього читачі є. Бажання читати не стає перешкодою ні за яких обставин. Витримують навіть непогоду, аби взяти книгу й поспілкуватися з бібліотекарем.

Відганяю непотрібні думки  з голови і знову сідаю за підготовку бібліотечного уроку: «Пані Газета і його величність Журнал».

Складаю план розповіді:

-по перше, розповім дітям, коли і де зявилася перша газета і журнал;

-по-друге, поясню, чим відрізняється газета від журналу;

-по-третє, вивчимо з учнями нові слова- тираж, екземпляр, рубрика, стаття, зміст, примірник.

А потім проведу з учнями практичне заняття. Нехай кожен спробує бути редактором і намалює обкладинку свого журналу:

- зі своєю назвою;

- з рубриками, які будуть;

- читацьким призначенням;

- періодичністю виходу.

Це лише в думках. Як тут до бібліотеки мама приводить маленького Ростика, який навчається у третьому класі. Залишивши дитину, йде. Хлопчик і почитав, і поганяв у Інтернеті на  машинках, і знову почитав, і орігамі вже встиг зробити-літачки.

І коли вже ці літачки почали літати по читальній залі, я не витримала і запитала, коли ж він збирається додому.

У відповідь почула:

-Коли мама забере ! Вона пішла на роботу. До 18-00 забере.

Оце так! Сьогодні вже вкотре я виконувала нову послугу – бібліо- няні. До речі, безкоштовно. Бо для більшості батьків  стало модним відвести дитину до бібліотеки-на півдня, а самі вільні.

14 година. Поштарка принесла пошту. Новини треба ж першій дізнатися від  читачів. Відмічаю у картотеці періодики-всі газети та журнали, штампую і приступаю до опису найпотрібніших, найактуальніших статей. Адже Інтернет – це одне. Але ж потрібна гімнастика для мозку. Коли читач вибирає самостійно статтю по СКС або навіть із моєю допомогою і вдумливо читає її,- мені стає приємно.

Неодноразово запитувала у читачів-підлітків, кого з відомих спортсменів вони знають (сильних, витривалих). У відповідь чую:

-М.Вірастюк.

-Але якщо його покласти на ліжко,- продовжую  я ,-давати їсти,пити, оберігати, щоб він відпочивав і не вставав, через місяць він стане інвалідом (зникне сила, міць, бажання щось робити).

-Так із мозком. Людина повинна читати й думати щодня,- і багатьом мої слова допомагають-таки.

Вже близько 16-00, а мені ще потрібно поставити нову книжкову виставку, що за планом: «Книжкова шафа» та зробити статистику. Не встигаю! А тут іще ксерокопії прийшли робити із цілою купою документів. Прошу допомогти колегу з Абонементу. Сама швиденько ставлю книжкову виставку.

І знову – читачі.

-Кому  «Команду»  почитати

-кому страшилки;

-кому про сироїдіння треба дізнатися;

-кому про пакт Молотова-Ріббентропа;

-кому про розкол церкви;

-кому про захист від вампіризму;

-кому про те, як боротися з целлюлітом…

Влад, Женя, Денис, Данило. Всі з однієї багатодітної родини  часто пропонують мені:

-Давайте залишимося тут після вашої роботи. Проведемо ніч у бібліотеці. Ми і за компютером , і за книгами, і за чаєм-так цікаво було б. Ми б і солоденьке щось принесли,- продовжують умовляти мене.

-Ні,- я стою на своєму. – Не можна. У вас повинен бути режим…

А хоча треба подумати,- здаюся я,- можливо й справді запланувати захід « Ніч у бібліотеці». Запросити ще дітей у костюмах, зустрінуться з книжковими героями, порозмовляють…

З цими думками сідаю за статистику. На завтра залишаю статистику по Інтернету.

Ось і кінець робочого дня. Зачиняємо бібліотеку. Під сигналізацію. Йду додому. Пішки 20 хвилин - і для здоровя корисніше. По дорозі зустрічаю читачів. Деякі просто вітаються. А деяким потрібно ще й поговорити, особливо якщо це пенсіонери.

- Ви знаєте, я ж у вас Драйзера  « Американська  трагедія» взяла. Бо давно колись читала і захотіла знову перечитати. Вже дочитала  до  97  сторінки… Так цікаво!

- Це ж добре!

- А ви не памятаєте, що далі буде?

- Ні, я не памятаю, що буде на 98 сторінці. Я також читала цю книгу давно. Вибираю інший шлях, щоб напевно вже нікого не зустріти з читачів, бо ще потрібно  зайти до магазину  скупитися і ввечері щось спекти.

Ура! Я вже вдома. Донька ще не прийшла. Я сама. Роздягаюся, мию руки , ставлю чайник…

-І…робочий день продовжується. На домашній телефон дзвонить дитяча поетеса, у нас із нею нещодавно був захід «Країна мрій-країна дитинства». Захід вдалий, з авторкою ми майже стали подругами за ці дві години. І тому вона не посоромилась і вирішила зателефонувати на мій домашній телефон: -У мене ключі від квартири загубились,- починає вона.  –Я сиджу у сусідки і чекаю доньку. І дай, думаю, вам передзвоню та спитаю , як ваші справи, як пройшов день.

- Не хвилюйтеся, знайдуться ваші ключі, - заспокоюю її,  а сама вже розмірковую,що ще 10 хвилин поспілкуємось, і часу спекти пиріжки вже просто не залишиться. Треба буде готувати щось інше.

Сідаю пити чай. Дзвінок у двері. Невже читачі? Невже книга комусь потрібна терміново?

Ні.  Компанія  «Київстар» пропонує вигідний  Інтернет. Прийшли поспілкуватися о  20-00. Але в мене вже немає бажання спілкуватися. Чемно відмовляю. Тепер я вільна!!!

Вечеря. Новини ТСН - подивитися і нарешті взятися  за книгу  Л. Дашвар      «Село-не люди». Відірватися не  можна від неї, але сісти за книгу  часу не вистачає. Це вже остання, що залишилось мені прочитати з її книг.

А завтра наступний день. У чомусь він буде схожий на сьогоднішній, у чомусь відмінний, але завжди повний несподіванок.

                                                                                                         Світлана Тимошенко  


*       *         *        *         *       *        *        *          *          *         *          *         *         *           *       
ЖИТТЄВІ МАНДРИ НАШОЇ АЛЛИ

    У свої 84 Алла виглядає  досить моложавою. Волосся цілком сивого кольору, але сучасна коротка зачіска придає обличчю молодості і запалу. В блакитних очах багато тепла, розуміння, як життя в цілому,  так і кожного,  з ким вона спілкується в цей час.
Знайомим шляхом Алла рушила до найближчої крамниці, замріяна, як завжди в собі, вона нікого не помічала навколо, заглибилася в свої повсякденні думки.
    Наша героїня давно вже мешкає сама - чоловік помер, діти виросли та живуть окремо, про яких, доречі, не перестає думати наша Алла. Раптом із замріяного стану її висмикнув сигнальний звук декількох автівок. Жіночка нібито прокинулася і побачила весільний кортедж. Гарно прибрані автівки, наречена нібито з країни ельфів - чарівна, як янгол. Наречений - мужній, стрункий, як з казки, аж подих перехоплює! І одразу Алла пригадала своє весілля. Ніякого свята не відбувалося, все було просто, по-буденному, але це не завадило прожити довге і по-своєму щасливе подружнє життя (53роки). Чоловік був військовим і відвіз нашу Аллу аж на північ .
    Треба було тільки почати згадувати і спогади попливли, як кінострічка. У нашої героїні  троє дітей - два хлопчики й дівчинка. Чомусь, як росла донька Алла пам'ятала дуже гарно. Мабуть тому, що хлопці були спокійними та передбачуваними, що не можна сказати про доньку. З самого початку це було випробовування - не легка вагітність, дуже важкі пологи (була навіть клінічна смерть героїні). Але Господь посилає нам не тільки випробовування ,а й радощі в житті.
    Дівчинка, яку назвали Тетяною, зростала непередбачуваною на відміну  від своїх братів, яких завжди ставили у приклад. Проте,  Таня була кмітливою, веселою та доброю. Вона для своєї родини немов ковток свіжого повітря.
    І зразу згадався випадок з дочкою, яка гостювала у родичів, де теж були діти її віку, а їй тоді було 5 рочків.  Діти дуже гарно грали разом. У Тетяни була велика красива лялька на заздрість всім дівчатам. Всі хотіли грати з цією іграшкою, а більш за всіх лялька подобалася дочці родичів, в яких гостювала наша Таня. Коли гостя зібралася додому, дорослі родичі попросили Тетяну залишити її улюблену ляльку для їх дочки в обмін на іншу іграшку, крім маленької германської лялечки. Але наша дівчинка не хотіла іншу іграшку в обмін на свою улюблену ляльку. Вона хотіла обуритися на таку пропозицію, але згадала, що потрібно бути чемною та вихованою дитиною і тому промовчала. Але те мовчання було лише зовні, в душі ж буяла справжня буря. Дівчинка вирішила, що ніхто не розуміє її і таємно взяла маленьку германську лялечку. Їй було дуже соромно, вона вже розуміла, що брати чужі речі без дозволу дуже погано, але така несправедливість  пригнічувала і не давала дівчинці іншого вибору.
    Все таємне рано чи пізно стає явним і, коли все розкрилося, Таню попросили повернути лялечку, але іграшка була загублена.
    Алла тільки зараз зрозуміла, чому вона час від часу згадує цей життєвий епізод. Наша героїня досі не може собі пробачити, що тоді промовчала, не підтримала доньку, а залишила її на самоті зі своїми  тяжкими думками.
    Але , як буває в житті, сумне завжди ходить поруч з кумедним. Згадався випадок, з якого сміялися всі родичі і дуже довгий час.
    Подія відбувалася в тих самих родичів, що й з лялькою. Рідна тітка Тетяни разом зі своєю родиною мешкала у селі. Вони мали своє господарство - курей, гусей та дуже норовисту козу. Дівчата, а їм у ту пору було вже аж по сім рочків, часто спостерігали, як тітка доїла козу та як спритно  в неї це виходило. Одного разу на лузі вони побачили чужу козу, яка мирно паслася,  не звертаючи уваги на дівчат. В думках вони почали порівнювати свою норовисту козу з цією, яка стояла, немов вкопана і навіть не поворохнулася, коли діти підійшли до неї. Вони гладили козу, пригощали печивом. Всі ці залицяння коза  приймала  як належне. Така поведінка тварини надихнула дівчат на певні дії. Вони вирішили її подоїти. Найсміливіша, звичайно ж, була наша Тетянка. Вона підлізла під тварину, яка мирно жувала траву і навіть вухом не поворухнула, нащупала вим'я у кози  і почала доїти, як на її думку це робила тітка. Дівчинці було дуже не зручно, вона майже нічого не бачила, але старанно працювала. Нічого не вийшло, молока дівчата чомусь так і не побачили. Ні з чим вони пішли додому . Ввечері, коли настав час доїти козу, дівчата знову  прийшли подивитися на те, як це робить родичка, щоб розкрити таємницю  чому в них нічого не вийшло, а в тітки все так швидко та просто. Дивились, дивились... Так нічого й не зрозуміли. Тоді діти вирішили спитати родичку, що вони робили не так? Тітка вислухала розповідь сестер, перепитала, де паслася чужа коза і почала сміятися, та так голосно, запально, аж до сліз. Дівчата нічого не зрозуміли, дорослі сміялися всі, але ніхко нічого не пояснював. І тільки через декілька років дівчата зрозуміли, що то був цап.
    Як це було давно, а здається нібито вчора. Так спогади захопили нашу Аллу і попливли...
    Згадалося, як їздила з далекої півночі додому в Україну. Кожного разу це була подія, свято. Спогади цілком накрили нашу героїню. Вона навіть відчувала зараз те тремтіння в грудях, яке відчувала кожного разу, коли потяг перетинав межу між Росією й Україною і зупинявся аж на 20 хвилин у Харкові. Чулася українська рідна мова, всі навколо були своїми й бажаними. Здавалося, що, нібито, кожна клітинка твого тіла радіє разом з тобою. Так, коли в черговий раз потяг зупинився у Харкові, Алла під впливом таких почуттів вийшла на перон,  підставляяючи своє обличчя ласкавому весняному сонечку. Там, звідки вона їхала,  ще панував холод. Люди ходили повз нашої героїні заклопотані, хтось штовхнул, але це її навіть не роздратувало. Нашу Аллу переповнювала радість!  Вона захотіла поділитися своїм настроєм з мамою, тому вирішила подзвонити додому . Знайшла таксофон, який знаходився на пероні та ввійшла в нього, але подзвонити не встигла. Перед очима повільно рухався її потяг зі всією валізою. В неї залишився тільки гаманець. Почуття насолоди раптом зникло, свідомість поступово заповнював жах. Але наша Алла була кмітливою, вона  побігла до зупинки таксомотора ( тоді до Полтави можна було доїхати за п'ять рублів). Вже через півтори години наша героїня зустрічала свій потяг у Полтаві. Її сусіди по купе навіть не збагнули, чого так довго не було Алли , а коли спитали в неї, то почули, що зустріла знайомих в іншому вагоні. Наша героїня була дуже схвильована, щоб, розповідаючи, зазнати ще раз такого жаху. Вона забрала свої речі й вийшла на перон.
    Так, наше життя складається з епізодів сумних або кумедних, великих чи малих, але всі разом вони дуже важливі, бо всі разом  це і є  життя...
    Весільний кортедж давно вже поїхав, але нашу героїню спогади не відпускали.
                                                          Автор нарису  Ірина Усова

Комментариев нет:

Отправить комментарий