пʼятниця, 4 грудня 2020 р.

 

Волонтерство: поклик душі чи професія?

Робити більше добрих і потрібних справ під силу кожному. До Міжнародного дня волонтера .  

Зупинись і подумай: що саме в конкретний момент ти можеш зробити, аби в цій країні і суспільстві стало краще жити. Так описують свою мотивацію волонтери. За останні чотири роки рух волонтерства в Україні розвинувся у всіх напрямках суспільного життя і продовжує вирішувати нагальні проблеми. 

Слово «волонтер» походить від французського volontaire (доброволець), яке своєю чергою запозичено з латинського voluntarius (voluntas – вільне волевиявлення, volō – бажання, намір). Тобто волонтерство – добровільна безкорисна суспільно важлива діяльність.

Чимало волонтерів отримали державні нагороди, зокрема ордени Богдана Хмельницького, княгині Ольги, «За мужність» та «За заслуги» III ступеня, медалі «Захиснику Вітчизни», «За працю і звитягу», «За врятоване життя», «За сприяння Збройним Силам України», нагородну зброю та годинники від міністерств.

За час війни на Донбасі про волонтерів зняли чимало фільмів та написали десятки пісень. Зокрема, фільми: «Тил», «Ті, що плетуть перемогу», «Майже 10 000 виборців», «Волонтери», «Зима у вогні». Пісні: «Я волонтер», «Гімн волонтерів», «Запах війни», «Без імені», «Дорога волонтерів» та багато інших.

Сьогодні ми хочемо познайомити вас з тими , для кого ВОЛОНТЕР це не тільки слово, а й частина життя   

Тетяна Ричкова. Один із найвідоміших «армійських» волонтерів. Засновниця Дніпропетровського крила фонду «Крила Фенікса». Таня втяглася у волонтерство навесні минулого року, коли її чоловік Вадим пішов добровольцем на фронт у 25-у військово-десантну бригад До війни у Ричкової була приватна пекарня у Дніпропетровську. Та коли Тетяна почала волонтерити, спершу, за її словами, на це «пішли всі сімейні гроші, далі - депозити батьків, потім я зрозуміла, що крім третього батальйону, в якому служить мій чоловік, є ще тисячі інших військових 25-ї військово-десантної бригади. І їм теж потрібна допомога». Сама вона возила допомогу в зону АТО.  Нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня (серпень 2014 року)   


Леся Литвинова (Олександра Коваль). 
Допомагає переселенцям зі сходу та Криму. Створила у Києві волонтерський центр на вул. Фролівській, куди щодня стікаються сотні потребуючих. За професією Леся режисер, працювала на одному з українських телеканалів. Волонтерство для неї розпочалося з Революції Гідності, коли вона, вагітна на останніх місяцях третьою донькою, моталася на власній машині, підвозячи на Майдан ліки, дрова, продукти, забираючи поранених...  «Ми самі собі придумали обов'язки, які тепер сумлінно виконуємо», - так Леся розповідає журналістам про волонтерство Нагороджена «Волонтерською премією» від «Євромайдану SOS» (2014 р.)


 Дмитро Чичера. Маріупольський інженер і фотохудожник, піднявся на захист міста, коли там заправляла "ДНР", а наші солдати стояли в двадцяти кілометрах від Маріуполя. «Спочатку відвіз їм блок сигарет. Поступово здружилися, через якийсь час я вже знав, скільки у кого дітей, в якому банку в кого кредит. І одного разу відчув, що не можу їх кинути. Зрозумів, що крім мене їм ніхто не допоможе", - пояснював свій порив, який визначив його подальше волонтерство в організації "Новий Маріуполь"   


 Давид Арахамія.
 Колишній бізнесмен, у мирному житті - IT-шник із Миколаєва, Давид Арахамія з початком війни присвятив себе волонтерській діяльності у сфері забезпечення армії. Він - громадський активіст, учасник Майдану, засновник волонтерської платформи "Народний проект", що зібрала мільйони на потреби армії, нагороджений президентом орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, сьогодні вирішує проблеми українських бійців у взаємодії з Міністерством оборони - очолює при ньому Раду волонтерів.  В інтерв'ю Укрінформу влітку цього року Давид Арахамія зізнався, що для себе вирішив: піде на «волонтерську пенсію» і повернеться назад у бізнес, коли 30 днів у зоні АТО минуть без жодної смерті.       


Людмила Савченко
Мешканку Дніпропетровщини Людмилу Савченко можна сміливо назвати найстаршим волонтером України. Адже їй 85 років. Вона пережила голод тридцять третього, репресії 37-38-го років, потім - Другу світову і голод 47-го. У рідному селі бабуся вирощує квіти й овочі, продає це в Дніпропетровську і всі зароблені гроші витрачає на допомогу бійцям. Вона варить супчики і возить їх пораненим у лікарню імені Мечникова. От такі вони звичайні - незвичайні люди!

 


Немає коментарів:

Дописати коментар